ВОСХОЖДЕНИЕ > По причине души > Стихотворения > Душі безсмертна течія


 


 

Никодим

Душі безсмертна течія

 

***

Такі зоремісячні ночі,

Такі зоремислячі дні,

Такі зореславно пророчі

Космічного храму вогні!

 

***

Давайте звіримо годинники

Усі, хто сущий на землі.

Невже не чуєте клітинами,

Що наш ковчег серед золи?

В нукліднім, у безпліднім вареві

Дніпро повзе між берегів,

Немов розвідник в вражім таборі

У маскхалатові димів.

Ми ж з вами, люди, піднімалися

До благовісту власних душ,

Коли руками поєдналися

На сотні верст, На сотні дум!

Давайте звіримо годинники.

Бо не звіряємо серця...

Давайте сядемо родинами.

Лице звернувши до лиця.

Давайте просто всі оглянемось –

Який криваво-чорний слід

Услід нам безкінечно тягнеться

Як після бою інвалід!

Давайте звіримо годинники.

Бо не звіряємо чуттів,

І станем хоч на мить єдиними,

І Людством станем у житті.

 

***

АНГЕЛ В СУЧАСНОМУ МІСТІ

Місто замащене, місто зашторене,
Місто зітха кам'яними легенями.
Бозна для кого, для чого ізтворене,
Із металево-бетонними генами.
Річища вулиць металом завихрені -
Орди машин в завойованім просторі.
Де ти, людино? Озвися і вигляни
З-під металевих округлених костурів!
Згорблене тіло Землі обносилося,
Війнами січене, атомом мічене.
Що ж то за людство на ньому обсілося
Самокатоване, саморозвінчане?!
Я перелітний Із світу незбутнього
В простір летючого дня надвечірнього,
Мчу, обнадіяний зустріччю чільною -
Може, з Ісусом. а може, із Буддою...
Що їм сказати про душі і помисли
Тих, хто цю Землю стражденну виснажує?
Бог їм Суддя!
Та коли ж будуть проблиски
Миру всевічного, мудрість і зваженість!?
 

***

Цей просвіт руху

Довжиною у життя,

Ця мить душі

З народження до смерті,

Як промельк безвісті,

Як проблиск каяття

За тим, що пролетіло

З Лети в Лету...

Ця мить душі,

Як опівнічний скрик

Змордованої безвістю

Зорини.

І відчуття, що був я,

Жив і зник,

Лише душі

Безсмертні видозміни...

 

***

Що благодать?
Уява поверхова.
Ця данина бажанням і чуттям...
Живе душа,
А в ній - пульсує слово,
А в слові - божий замисел життя.
Цей лет душі і спрага благодаті,
Ця грань тонка буденності і мрій...
Посеред світу із дитятком мати -
То, Боже, обрис земнетворний твій!
Світанку ніжна жилка затріпоче,
Дитя до сонця погляд підведе -
То твій небесний мимолетний розчерк
Людської боговічності цвіте!

 

***

Жити квіткою просто неба,

Відцвітати, як все живе...

Що мені ще на світі треба?

Хто мене в Інший світ позве?

Просто бути у дружнім слові,

В теплім видихові душі, -

Ось і вся світобудова,

Без початків і без межі...

 

***

Суд совісті,
Суд часу,
Суд душі...
Ми - Божий простір
Вія народження до смерті.
До переходу
Від межі і до межі,
Під сонцем -
Оком Божим на планеті.
Ми - те насіння,
Звіяне з небес,
Що пророста
у світі споконвічнім.
Ти жив,
Ти діяв
І ти щез.
Не просто щез -
А висіявся в вічність...
В нас та кровина,
У якій воскрес
Ісус, ступивши в боговічність.

 

***

Не знаю, скільки я живу,

Коли я вперше народився,

Кого вві снах сестрою зву

І хто коханою наснився?

Цей дивний світ мого буття -

Він наяву чи гра уяви?

Чиє розігрую життя

У тіла кволого оправі?

Я запит свій до неба шлю

І зорям в очі заглядаю,

І, як в останнє, тяжко сплю

І в сні із Богом розмовляю.

І ні початку, ні кінця

Моїм ілюзіям незбутнім...

І профіль власного лиця,

Й душа надивнім перепутті..

 

 

***

Не нажив і вже не наживу.

Я іду по шістдесятім літі,

Лоскочу підошвою траву.

Я сміюсь, бо від усього вільний,

Необтяжений пустим добром.

Що у нас з тобою, світе, спільне -

Це душі нестрачений огром.

Я колись в годину заповітну,

Коли зорі спорскували з вій.

Господу казав, що я свобідний

Від бажань й оманливих надій,

Що пройду дорогою курною

До тієї білої межі,

Де душі здійнятись наді мною

На легкім останнім віражі.

І почулось тихе: "не спіши!"

 

***

Самотиною й супокоєм

Степи наповнені нічні.

Як відчайдушний крик: по конях!

Тривога збудеться в мені.

В цю ніч душа багаття просить,

В цю ніч душа - на цілий світ!

І по незбутніх снах, по росах,

Мов кінь, світанок прибіжить.

 

***

Мов крило літакове, вібрує душа,

І зоря мерехтить вечорова,

Я не знаю, чи є для любові межа,

Та немає душі без любові.

 

***

Зоря осяяла мене

Своїм летючим світлом.

На мить небесне і земне

З'єдналося в молитві.

Лягла на душу благодать

Великого єднання.

Чого бажать, чого чекать?

Це вперше, чи востаннє?

Це назавжди, чи лиш на мить -

Душа моя без краю?

А серце жалістю щемить

За ким, за чим?

Не знаю.

 

***

Зачарування є в самотині,

З самим собою в тихому мовчанні

Коли години довгі, наче дні,

І розум в вільнім пошуку, в єднанні.

Тоді себе вчимося розуміть

І в самоті неспішній відкриваєм,

Що ми себе не вміємо любить

І нелюбов'ю власною караєм.

Що все життя для колось і на щось...

І все воно розграфлено в клітини.

Ти ще, моє життя, й не почалось...

Не розтечись, не роздаруйся по частині...

 

 

***

Куди йдемо?

Тіла чи тіні,

Чи зблиск енергій світових?

Від старобутності донині –

Куди цей рух,

Куди цей біг?

Спитай себе, спитай сусіда,

Куди снується нить життя?

Куди без спросу і без сліду

Душа зникає в забуття?

Куди йдемо і не вертаєм,

Коли ждемо, а не прийшло?..

Невже життям себе караєм,

Яке, зійшовши, - відцвіло?..

Чому сльоза горить на оці,

Коли спада розлуки тінь?

Колись жили, в якомусь році...

Пішли, як хмари вдалечінь...

 

***

МАМИНЕ ПОЛЕ

 

Тут вона, хата дитинства!

Хрестик тоненький вікна.

Ласкою материнства

Віє її давнина.

Глиняними ногами

Ходить за мною, як тінь,

Мазанка світла, як мама,

Сонця в вікні золотінь.

Вітер поторгує двері,

Клямка тоненько дзвенить.

Запахи теплі вечері,

Диму шовкового нить.

В двері постукаю тричі.

Тричі в душі народжусь.

Де воно, миле обличчя? –

Мамо! Я знову вернувсь!

Ложка впаде на підлогу,

Зойкне протяжко метал.

Руки злетять над порогом,

Мамині руки злетять!

 

***

ДО БЕРЕГА ЛЮБОВІ

 

Від того все, від того все,

Що ми себе не любим,

Гризота душу нашу ссе,

Висушує до згуби...

До того все, до того все –

До серця, як до скрипки,

Що нам любові знак несе,

Гармонію навіки...

Від того все, від того все,

Що ми такі самотні,

Нас, як пір'їнку, світ несе,

До чорної безодні.

До того все, до того все,

До берега любові

Життя щасливо віднесе

І віднародить знову

 

В оформлении страницы использовна картина
мастера китайской живописи и каллиграфии
Ду Хун Вэя



 

 


карта сайта
поиск по сайту
новое на сайте