-
-
-
Никодим
-
Душі безсмертна течія
-
-
***
-
Такі зоремісячні ночі,
-
Такі зоремислячі дні,
-
Такі зореславно пророчі
-
Космічного храму вогні!
-
-
***
-
Давайте звіримо годинники
-
Усі, хто сущий на землі.
-
Невже не чуєте клітинами,
-
Що наш ковчег серед золи?
-
В нукліднім, у безпліднім
вареві
-
Дніпро повзе між берегів,
-
Немов розвідник в вражім
таборі
-
У маскхалатові димів.
-
Ми ж з вами, люди,
піднімалися
-
До благовісту власних душ,
-
Коли руками поєдналися
-
На сотні верст, На сотні
дум!
-
Давайте звіримо годинники.
-
Бо не звіряємо серця...
-
Давайте сядемо родинами.
-
Лице звернувши до лиця.
-
Давайте просто всі
оглянемось –
-
Який криваво-чорний слід
-
Услід нам безкінечно
тягнеться
-
Як після бою інвалід!
-
Давайте звіримо годинники.
-
Бо не звіряємо чуттів,
-
І станем хоч на мить
єдиними,
-
І Людством станем у житті.
-
-
***
-
АНГЕЛ В
СУЧАСНОМУ МІСТІ
Місто замащене, місто зашторене,
Місто зітха кам'яними
легенями.
Бозна для кого, для чого ізтворене,
Із
металево-бетонними генами.
Річища вулиць металом завихрені -
Орди машин в завойованім просторі.
Де ти, людино? Озвися і
вигляни
З-під металевих округлених костурів!
Згорблене тіло
Землі обносилося,
Війнами січене, атомом мічене.
Що ж то за
людство на ньому обсілося
Самокатоване, саморозвінчане?!
Я
перелітний Із світу незбутнього
В простір летючого дня
надвечірнього,
Мчу, обнадіяний зустріччю чільною -
Може, з
Ісусом. а може, із Буддою...
Що їм сказати про душі і помисли
Тих, хто цю Землю стражденну виснажує?
Бог їм Суддя!
Та коли ж
будуть проблиски
Миру всевічного, мудрість і зваженість!?
-
***
-
Цей просвіт руху
-
Довжиною у життя,
-
Ця мить душі
-
З народження до смерті,
-
Як промельк безвісті,
-
Як проблиск каяття
-
За тим, що пролетіло
-
З Лети в Лету...
-
Ця мить душі,
-
Як опівнічний скрик
-
Змордованої безвістю
-
Зорини.
-
І відчуття, що був я,
-
Жив і зник,
-
Лише душі
-
Безсмертні видозміни...
-
-
***
-
Що благодать?
Уява поверхова.
Ця данина бажанням і чуттям...
Живе душа,
А
в ній - пульсує слово,
А в слові - божий замисел життя.
Цей
лет душі і спрага благодаті,
Ця грань тонка буденності і мрій...
Посеред світу із дитятком мати -
То, Боже, обрис земнетворний
твій!
Світанку ніжна жилка затріпоче,
Дитя до сонця погляд
підведе -
То твій небесний мимолетний розчерк
Людської
боговічності цвіте!
-
-
***
-
Жити
квіткою просто неба,
-
Відцвітати, як все живе...
-
Що мені ще на світі треба?
-
Хто мене в Інший світ
позве?
-
Просто бути у дружнім
слові,
-
В теплім видихові душі, -
-
Ось і вся світобудова,
-
Без початків і без межі...
-
-
***
-
Суд совісті,
Суд часу,
Суд душі...
Ми - Божий простір
Вія народження до
смерті.
До переходу
Від межі і до межі,
Під сонцем -
Оком Божим на планеті.
Ми - те насіння,
Звіяне з небес,
Що
пророста
у світі споконвічнім.
Ти жив,
Ти діяв
І ти щез.
Не просто щез -
А висіявся в вічність...
В нас та кровина,
У якій воскрес
Ісус, ступивши в боговічність.
-
-
***
-
Не знаю,
скільки я живу,
-
Коли я вперше
народився,
-
Кого вві снах
сестрою зву
-
І хто коханою
наснився?
-
Цей дивний світ
мого буття -
-
Він наяву чи
гра уяви?
-
Чиє розігрую
життя
-
У тіла кволого
оправі?
-
Я запит свій до
неба шлю
-
І
зорям в очі заглядаю,
-
І, як в
останнє, тяжко сплю
-
І в сні із
Богом розмовляю.
-
І ні початку,
ні кінця
-
Моїм ілюзіям
незбутнім...
-
І профіль
власного лиця,
-
Й душа надивнім
перепутті..
-
-
-
***
-
Не нажив
і вже не наживу.
-
Я іду по
шістдесятім літі,
-
Лоскочу
підошвою траву.
-
Я
сміюсь, бо від усього вільний,
-
Необтяжений пустим добром.
-
Що у нас
з тобою, світе, спільне -
-
Це душі
нестрачений огром.
-
Я колись
в годину заповітну,
-
Коли
зорі спорскували з вій.
-
Господу
казав, що я свобідний
-
Від
бажань й оманливих надій,
-
Що
пройду дорогою курною
-
До тієї
білої межі,
-
Де душі
здійнятись наді мною
-
На
легкім останнім віражі.
-
І
почулось тихе: "не спіши!"
-
-
***
-
Самотиною й супокоєм
-
Степи наповнені нічні.
-
Як відчайдушний крик: по
конях!
-
Тривога збудеться в мені.
-
В цю ніч душа багаття
просить,
-
В цю ніч душа - на цілий
світ!
-
І по незбутніх снах, по
росах,
-
Мов кінь, світанок
прибіжить.
-
-
***
-
Мов крило літакове, вібрує
душа,
-
І зоря мерехтить вечорова,
-
Я не знаю, чи є для любові
межа,
-
Та немає душі без любові.
-
-
***
-
Зоря осяяла мене
-
Своїм летючим світлом.
-
На мить небесне і земне
-
З'єдналося в молитві.
-
Лягла на душу благодать
-
Великого єднання.
-
Чого бажать, чого чекать?
-
Це вперше, чи востаннє?
-
Це назавжди, чи лиш на
мить -
-
Душа моя без краю?
-
А серце жалістю щемить
-
За ким, за чим?
-
Не знаю.
-
-
***
-
Зачарування є в самотині,
-
З самим собою в тихому
мовчанні
-
Коли години довгі, наче
дні,
-
І розум в вільнім пошуку,
в єднанні.
-
Тоді себе вчимося розуміть
-
І в самоті неспішній
відкриваєм,
-
Що ми себе не вміємо
любить
-
І нелюбов'ю власною
караєм.
-
Що все життя для колось і
на щось...
-
І все воно розграфлено в
клітини.
-
Ти ще, моє життя, й не
почалось...
-
Не розтечись, не
роздаруйся по частині...
-
-
-
***
-
Куди йдемо?
-
Тіла чи тіні,
-
Чи зблиск енергій
світових?
-
Від старобутності донині –
-
Куди цей рух,
-
Куди цей біг?
-
Спитай себе, спитай
сусіда,
-
Куди снується нить життя?
-
Куди без спросу і без
сліду
-
Душа зникає в забуття?
-
Куди йдемо і не вертаєм,
-
Коли ждемо, а не
прийшло?..
-
Невже життям себе караєм,
-
Яке, зійшовши, -
відцвіло?..
-
Чому сльоза горить на оці,
-
Коли спада розлуки тінь?
-
Колись жили, в якомусь
році...
-
Пішли, як хмари
вдалечінь...
-
***
-
МАМИНЕ ПОЛЕ
-
Тут вона, хата дитинства!
-
Хрестик тоненький вікна.
-
Ласкою материнства
-
Віє її давнина.
-
Глиняними ногами
-
Ходить за мною, як тінь,
-
Мазанка світла, як мама,
-
Сонця в вікні золотінь.
-
Вітер поторгує двері,
-
Клямка тоненько дзвенить.
-
Запахи теплі вечері,
-
Диму шовкового нить.
-
В двері постукаю тричі.
-
Тричі в душі народжусь.
-
Де воно, миле обличчя? –
-
Мамо! Я знову вернувсь!
-
Ложка впаде на підлогу,
-
Зойкне протяжко метал.
-
Руки злетять над порогом,
-
Мамині руки злетять!
-
-
***
-
ДО БЕРЕГА ЛЮБОВІ
-
Від того все, від того
все,
-
Що ми себе не любим,
-
Гризота душу нашу ссе,
-
Висушує до згуби...
-
До того все, до того все –
-
До серця, як до скрипки,
-
Що нам любові знак несе,
-
Гармонію навіки...
-
Від того все, від того
все,
-
Що ми такі самотні,
-
Нас, як пір'їнку, світ
несе,
-
До чорної безодні.
-
До того все, до того все,
-
До берега любові
-
Життя щасливо віднесе
-
І віднародить знову
-