Спаси Любов
Ігор Олендій

у редакції автора,

на фотографіях – будівництво Храму Покрови Пресвятої Богородиці
у місті Новояворівську Львівської області

***

Був звичайний день. Ми працювали над каркасом купола, вигинали профілі і швелера. Робили контроль радіуса кривизни і добивалися необхідної точності виконання. Хтось різав "болгаркою" метал, інший робив розрахунки і розмітки, і хтось вигинав це все на вальцях. Час у завзятій роботі пройшов непомітно і наступила обідня перерва. Я побіг купити хліба на обід і став у чергу. Все як завжди, звичайний зимовий день. І раптом щось з силою розкривши крила вдарило у скло вітрини. Голуб. Завис у повітрі, щось кричав, розвернувся, і полетів угору. Що це він? Промовив якийсь мужчина. Всі дивилися на голуба, потім перевели погляд на вікно. На вікні відбився відпечаток крил, хвоста, голови. Продавщиця побожно глянула на зображення. Тільки не стирайте зображення, попросив я. Увечері вдарив мороз і я пішов подивитися на зображення чи не зникло. Ні навпаки, проявились маленькі деталі. Стало видно пушок, дзьобик, опірення крил. Десять днів розкривши крила голуб перебував на склі. Всі хто хотіли, могли побачити це маленьке чудо. Там, щось відчувалось. Там хтось плакав і кричав. Молився і любив. Просив і дарував. Що це ? Чому воно мені таке знайоме ? Чому мені здається що я це завжди знав? Чому ця любов така болюча?

***

Було у нас пророцтво щодо Храму, ще як і в помині не будували. Була одна жінка у Яворові, ходили до неї люди мов до сповіді. За порадами у житейських справах, які люди не знали, як вирішити. Вона й розказала і показала де буде Храм. Їй ніхто не вірив. А ще вона говорила - прийде час і релігій на Землі не стане, жодної. Буде одна віра, що є Живий Присутній Бог. Була вона монашкою і в той час їй було 82 роки. 

Щодо Матері Марії - у нас, на наших землях ця віра народна. Це те що глибоко в крові. Тут церква не владна. Те що відбувалося в Страдчанських печерах. На в’їзді майже у кожне село. просто вздовж доріг, на багатьох перехрестках - стоять статуї Матері Марії. Це пошанування Високого Жіночого Начала. Материнства. І як не дивно, ще Марію шанують у нас як Захисницю. Де шанується Мати - там зло не владне, не переступить поріг такого дому. Де шанується Мати - такий дім стає домом миру. Це люди самі так вишукують, це глибоко інтуїтивний рівень. Знайдене таким способом тримається міцно.

Страдецька Гора. Нерушима стіна

Щось відбулося на цих землях 1242 році що передавалося потім усно з роду в рід, з уст в уста аж до наших днів. Часи міжусобиць, боротьба за владу, час нашестя татарського хана. Ці землі колись називалися Черлена Русь. Частина цих земель зараз під Польщею. Усе це могло і не статись. Татарський воєнний загін проходив поблизу гори коли був атакований однією людиною-лучником. Воїни стали шукати нападника по всій горі і натрапили на печери де ховалися люди. Невідомо достеменно як все це відбувалось і що призвело до трагедії. Чим керувались татарські воїни що спалили, вірніш задушили димом дві тисячі людей, розпаливши вогнище у вході печери. Хоча... дві тисячі років цивілізації не набагато покращили ситуацію. Вийшли монахи до них і просили за людей. Не помогло... Приходила Мати Марія туди. Невідомо проте коли, тому що подібна ситуація склалась в тисячу шістсоті роки під час визвольних змагань. Знову був татарський військовий загін, і знов люди переховувались у печерах. Кажуть жінка незрівняної вроди появилась перед татарами, стала на вході у печери, підняла руки вверх спиняючи їх - стій стіна. Воїни відступили. Кажуть відходили не повертаючись спинами до Неї, невідривно дивлячись. Такі короткі історичні факти, і тому село названо Страдч - страждати. Тому й ікону називають Непорушна Стіна. Почувши вперше цю незвичайну історію мені захотілось відвідати ці печери. Бо й легенд склалося навколо Гори немало... Біля входу в печери була група паломників - кількадесят чоловік. Двоє маленьких хлопчиків, що жваво пропонували усім свої послуги як гіди. Ми все тут знаємо. Ми все вам покажемо. Ми все вам розкажемо. Вони заволоділи увагою людей своєю жвавістю. Там. таємничим голосом промовив один із них є підземний хід до самого Києва. Та він завалений, але ми вам покажемо місце, де стався обвал. Дійсно, є така легенда, що боковий підземний хід веде аж до самого Києва. Ніхто з цього не сміється. Було велике устремління у людей. Взори всіх людей того часу були направлені на Київ, як на Святе місто, як на духовний центр. Так воно і є. Київ Святий. Кажуть далі, там було озеро підземне, та вода пішла у низ. Та ми вам це місце покажемо. Ще ми вам покажемо місце - Сльози Божої Матері прошепотіли вони, звичайно, додав молодший якщо ви насмілитесь туди дійти. Один мужчина мовчки їх слухав і все усміхався витягнув гроші заплатив їм обом - тільки про все розказуйте по дорозі. Я теж дійшов до місця що називається Сльози Божої Матері. Загасив свічку і стояв у темряві. Одна капля води рівномірно падала додолу. Звук було чутно. Дихання було легким і насичуючим у цьому місці. Стіни були злегка вологі. Почув групу паломників що приближалась, щоб підбадьорити себе вони постійно промовляли вголос Ісусову молитву. Та дійшли до цього місця лише кілька, уже пошепки молячись, боячись порушити спокій цього місця. Познайомився я в тих печерах з інтересними людьми. Одна полячка, каже щороку приїжджає сюди набирати сили. Каже потім маю відвагу і завзяття жити цілий рік. Один хлопець з Одеси, один з Росії, один з Кривого Рогу. Всі говорили що багато чули за ці печери. Розказували про себе. Потім нам трудно було розстатись. Просто неймовірно, як можна було за такий короткий час так здружитись. Я їх потім часто згадував. Паломники уже пішли, а ми неголосно розмовляли у вході печери, де колись татари палили вогонь. Було безліч оставлено маленьких свічечок - все було освітлено. Багато там було папірців оставлено з проханнями, їх було сотні. У всіх місцях. І зверху приложували образки. Деякі люди лишали вервички, вішали на камінь. Через рік до них приходили. Ніхто не смів до них і торкатись. Зайшла одна жінка з міцевих жительок, підійшла до старого кам’яного хреста. Коротко помолилася і вголос висловила прохання. Це було висловлено, настільки переконливо, з такою вірою що іі чують, що ми аж завмерли. Потім жінка одразу розвернулась і пішла. Ми переглянулись, довго мовчали... Зараз там усе не так. Церква взяла все під контроль. Стоять масивні чугунці ворота із литих прутів. Зроблено художньо, але печери уже закриваються. Самого допуску і відвідин печер уже нема. Заборонили. Тільки в початок, далі не можна. Взаємовідносини з небом теж помінялись. Поставили металеву тацу, кажуть положи туда гроші і записку а ми помолимося. Прикро що релігія свободи і радості... так помінялась.

Маленький листочок

Сьогодні день падіння кумирів, день коли мені помазали очі. Виринають давні спогади, показують мені дещо, що стосується правди. Інколи мені хочеться відвернутися від самого себе і піти. Я можу піти від інших людей, я можу вибирати з ким мені спілкуватись, з ким говорити, з ким товаришувати, кого любити, з ким говорити, з ким мені бути побратимом на дальній дорозі. Та чи можу я піти від самого себе? Ніде не написано, що я не можу це зробити. Я візьму саме краще що у мене є. І піду. Хтось, хто знає мене. Він знає мене таким, яким знає. Але може це й не зовсім я? Інтересно, чи розуміє листя на деревах восени що воно помре? Напевно. Це скороминуще листя. Воно щось значить для світу. Весь свій порив в кінці життя воно кинуло як дар світові, як незгоду зі смертю. Горять клени у лісі червоним кольором, береза переливається зеленим, смарагдовим, золотим вогнем. Ароматом зрілості наповнився ліс. І врочистий, щось відкриваючий у тобі колір голубого неба. Листя вложило останній порив у життя - все що може дати, свій останній аромат. Ще не все. Воно ще може радувати око людини, викликати у неї захоплення. Господи, то чи можу й я, людина, наслідуючи маленький листочок, не погодитися зі смертю - кинути весь свій порив в життя, ще порадувати когось в цьому світі?

Ульянушка

«Ні, цю поему ми сьогодні читати не будемо, – задумливо подивилась, перегорнувши сторінку, сказала, – сьогодні ми будемо читати поему Роберт Брюс – король шотландський». А ми допитливі, взяли лишену книгу на столі під час перерви. Що ж вона не захотіла читати? Поема про народне повстання – як палили садиби, як вбивали. " Чи проллється кров блакитна, як пробити пану груди?" А що це робив народ – то героїка. Народ же завжди правий. Учень поклав книгу на стіл – ну хоч би думали, що пишуть. Ця сама вчителька якось зібрала наш клас через багато років на традиційній зустрічі випускників. Згадували шкільні часи. І вона пригадувала, що нас дітей вчителі трохи опасались. Сміялись самі із себе в учительській, а чого тебе діти так прозивають, ану скажи? А він каже ні ні, я вже чув, мене уже звуть по іншому. Ну а як мене прозивали, я взнала на екзамені. А іі дійсно вся школа так і називала. Я зависила оцінку одному учневі, він на стільки не знав. А він вибіг із класу не закривши дверей і на весь голос – а Ульянушка мені 4 поставила. Не часто ми називали своїх вчителів такими іменами. Вона одна дістала від нас таке добре ім’я. І їй одній, Ульянушку уже ні на що не поміняли.

Безвісна людина

Чи можна розпізнати людину, хто перед тобою? Коли не складено уявлень ще про неі. Просто зустрічного на вулиці. Коли нічого в її обліку не підкаже – ні професії, ні соціального чи якогось іншого стану, що характеризував би її. Бо все це наложує відпечаток і якось схиляє до наперед уготовлених уявлень. Чи можна розпізнати людину не поверхово, а виявити глибинну суть її. І чи наші мірки, якими ми користуємось – такі уж правильні? Я бачив одну людину, якій на протязі двох днів було оказано два гранично протилежне ставлення. Від крайньої байдужості і презирства до шани, глибокої поваги. Це була бездомна людина. це був похорон. Священик і п’ять чоловік ішли за гробом, більш нікого. Це непоказне явище, ця маленька сумна процесія проявила чомусь велику силу. Весь рух на вулиці був паралізований. В одному ряді застиглих машин оказалася і машина з дипломатичної місії, і автобус туристичної фірми, і машини наших горожан. Я бачив, як молодий чоловік виключив мотор, положив руки на кермо і про щось замислився. Хотіли вони чи не хотіли, а вони оказували шану. Бо є сила сильніша за нас. Хто зна, учора. пройшовши мимо нього на вулиці, може б і не помітили цього чоловіка в обшарпаному одязі. Бо я бачив з якими почуттями люди відносяться до крайньої бідності. Та зараз усе було по іншому. На ці вісім хвилин вони знову стали справжніми, замисленими, мовчазними. То невже потрібно людині померти щоб інша людина, хоч на короткий час пробудилась?

***

Цей робочий день почався з ранкового Богослужіння, присвяченого Юрію. Ні одного сяючого лиця, ні одного натхненого лиця. В кінці робочого дня трапеза-возліяніє. Алкоголь переводить енергію високочастотного діапазону, входячи в клітини головного мозку, в алотропний стан. Ця речовина – алкоголь і іі дія не належить до процесів життя. Алкоголь переключає всі складові енергоструктури в режим звільнення і заміни, заповнюючи всі частини грубою енергією, розрушаючою енергією. І що ж далі? Обман. Гірко. В чому ж тут духовність. Раді чого будується Церква? Здається ніякого світлого вибору. Як зі сторони священства, так і зі сторони робочих. Мовчазна згода що нібито віримо, любимо. Але в дійсності це входження в смерть. Де тут вибір, нема. Нема живого обміну, нема живого спілкування. Ніхто і не чекає, не сподівається що хтось відповість. Не задає питань, не плаче, уже не хоче вчитись, уже не устремляється. Боже, я знаю що так не можна. Я не суддя, не караючий орган, не обличитель. Я просто з усієї сили хочу, з усієї сили сподіваюсь що ми будуємо церкву для майбутнього. Що в майбутньому буде все не так, буде по іншому. Буде навчання небом. Буде вільне, любляче спілкування - відкрите і доступне для всіх хто хоче вчитись. Що буде Ісход. Що ми не сироти, що ми не кинуті діти. Ми просто хворі, добре вдарились головою. Перш за все нам потрібно ізцілитись. Признати що ми невігласи, Попросити щоб нас вчили.

Дід Іван. Прощання

Падав сніг і була заметіль і була гра вітру і снігу. Все звивалось причудливими змійками і вихрами і кидало нам на лобове скло нашої машини. Опів ночі ми вже приїхали у село. Пам’ятаю це безсонне бдіння біля гробу. Ні слів, ні молитв не було - була відкрита пам’ять і була незгода з смертю. Пригадував все діда і все бачив його злегка усміхненим. Згадалися його розповіді як повертався з Сибіру, з заслання. Половину дороги пройшов пішки. Казав що вижив і не помер із голоду тим що заходив у ночі на людські поля , городи -
і з того і вижив. Ні разу не чув щоб він на щось нарікав. Навіть коли розказував про цей голодний перехід навіть тоді в ньому була якась вимучена доброта. Баба ж наша була трохи не така. Завжди мені малому було цікаво спостерігати, як вона пробувала інколи повишати голос і кінчалось все в одну мить. Дід повертав до неі голову, мовчав і усміхався. Так ні разу між ними сварки і не відбулось. Спогади моі порушили людии. Хата наповнилась до щенту. Неголосні розмови, кроки, тихий гул. Уже скоро священник прийде. Я застиг посередині кімнати, повернув голову до труни - застигле змарніле лице - подививсь просто себе... І раптом, як кажуть в поховальній панахиді як по надхненню Святого Духа: ОБЛЕКИ УСОПШИХ В БЕЛЫЕ ОДЕЖДЫ. Стоіть дід переді мною у білих одежах, вільно спадаючих аж до пят. Дійсно кажуть, як сніг білі, коли на нього попадає сонце. іскорки. Дід злегка, чуть-чуть, просто щоб підбадьорити мене, просто кутиками уст усміхається. Зморшки всі розгладженні, спокійне, врівноважене, помолоділе лице. Так ми стояли і прощались. Ніхто більш не бачив. Мене вже зіштовхували з місця - священник іде, відсунься. Так він мені і зараз пригадується, в любий час коли не прийде на п’ять - усмішка тиха і доброта.

Про що попросити Бога?

Коли ведуть корову на забій - вона знає що буде. Вона озирається, ще надіється і дивиться на хазяїна. Вона труситься і знов озирається. з очей ллються сльози. так мені розказували. Вона знов і знов оглядається, бо нема більше на кого надіятись - як на того хто тебе годував. Потім вона розуміє, що іі продано. І тоді людина не витримує – повертається геть, ледве стримує себе щоб не бігти. Чоловік що розказував казав що і гроші його вже не радували. і кілька днів не хотів говорити. Хай би кожна людина, що поклала біфштекс у рот - п’ять хвилин побувала у шкурі корови. Тореодор, що на забаву публіки вбиває бика. Хай би стотисячна юрба хоч на кілька секунд з жахом крикнула, застогнала, не повіривши своім очам, побачивши як кров просочується крізь білу сорочку. Цих кілька секунд вистачило б, щоб покінчити з кровожадною забавою. До падіння звірі були друзями людей, зараз люди спокійно поїдають своїх друзів, кажуть книга позволяє. Кажуть що не можна по інакшому вижити. А може не пробували по інакшому. Та й хто зна чи потрібне таке виживання. Можна просто забути про себе, попросити за іншого, за того що сам за себе попросити не може.

Ти не оставиш... (особлива медитація протягом двох років)

Ти не оставиш недопитий чай на столі.

Прибереш стіл.

Помиєш посуду.
Помиєш всі підлоги у домі.

Поставиш звичайних польових квітів у вазоночок.
Відкриєш вікно і провітриш кухню.

Хтось зранку відчинить двері.

Вдихне чисте прохолодне повітря.

Подивиться на квіти.

Усміхнеться.
Вип’є чашку гарячого чаю.

Місто привидів. Фантазія

Сухо, жарко і сіро. Багато людей, машин, висотні будинки. Тут важко дихати. Нікому нема до тебе діла. Ти не існуєш для них. Тисячі людей, гуркіт автомобілів, уривки фраз. І чоловік стоїть посеред всього цього сам. Він відчуває свою одинокість. Ні, ти не став невидимим безплотним духом і люди не проходять крізь тебе мов крізь марево. Все якраз навпаки. Кожна людина стала об’єктом атаки. Атакується мозок людини, атакується психіка. Телебачення, радіо, розмови зустрічних людей, думки - все вривається в тебе. Ніхто не питає в тебе чи можна. Чи можна до тебе достукатись. Дивна хвиля котиться по планеті. Ніхто не спитає тебе, а чи хочеш ти цього. Чи потрібно тобі те, що тобі несуть. Щось міняється в мові людей, фрази стали різкими, думка висловлюється таким способом що стає замкнутою. Це не висока спіраль що піднімається в гору у своєму природному зв’язку з вищим, з увагою до думки іншої людини. Це не бережна спіраль думки, що знає свою силу, яка може вплинути на іншу людину і тому випромінюється в простір єдино таким чином, щоб інша людина щоб світ сприйняли це як дар. Ні - фрази, слова, думки, похожі на маленькі стріли. Вони несуть своє я, яке й не дуже хоче знати всі ті інші я. Одинокий, оглушений, безборонний чоловік стоїть серед вулиці. Зле йому. Він чує весь цей гул, скрегіт, безблагодать, чує як життя ніби випаровується з кожного атома великого міста. Бачить пташку - звичайного горобця, що омертвів від всього цього гулу. Дівчину, що підходить до пташки, бере іі в руки. Вона робить з гілочок і трави гніздечко і бережно кладе іі, гріє своїми руками, дихає на неї. Горобець оживає, він зовсім не боїться іі горнеться до неї. Від чоловіка виходить імпульс здивування. Чому? Чому таке піклування? Адже в ієрархії живих істот ця пташка посідає не високе місце. Дівчина сприймає цей імпульс, це німе запитання аж відсахнувшись. І раптом промовляє: ти не важливіший від цієї пташки, ти не важливіший від цього дерева. Всі ми в цьому світі маємо однакову вартість. І тільки потьмарення розуму надає людині почуття вищості над усім. Стало прозоріше. І місто для чоловіка все ще несправжнє. Справжніми для нього тільки дві речі - дівчина, і пташка що ожила в іі руках. Він поволі погоджується з нею, це видно їй. І вони розуміють ці прості речі уже удвох.

***

...Я знаю, тобі дуже боляче як і всім іншим. Але буде ще нестерпніше. Кожна біль кожної людини, де б вона не знаходилась відіб’ється у всіх людях. Ти чутливий, ти маєш шанс це зрозуміти, або вже ніколи не зрозумієш. Ви більше не зможете жити так, як жили раніше. Ви ж не самогубці. Тільки радість і любов дасть вам змогу жити в абсолютній свободі не причиняючи при цьому нікому шкоди.

Салладін та Річард – Левине Серце

Коли Салладін зайняв Єрусалим був момент напруги і чекання. Велика община християн проживала у місті. Було очікування і тривога усіх мирних жителів міста. Радники підказували - залий всі бруківки вулиць кров’ю невірних, очисти землю. Та Салладін повелів інше. Зберіть з усіх околиць міста троянди, розсипте їх пелюстки по вулицям міста, та впустіть чисту воду. Війн, більше не буде. Християни можуть вільно сповідувати свою релігію. Один Бог. Рицарі покинуть місто вільно, зі зброєю. Так воно і сталось. Того дня всі вулиці Великого Міста були червоні... від квітів. Не просто Салладін дійшов до такого висновку. Приходилось не тільки воювати, приходилось також вести переговори. Приходилось розмовляти віч на віч. Приходилось слухати один одного, чути. Річард і його найближчі друзі розказували, чому їм так важлива ця земля, чому вони звуть іі святою. Розказували про Грааль, про жертвенну любов, розказували про те нове що має ввійти у життя, про своі пошуки. Салладін з розумінням вислуховував і розказував також чому ім так важлива ця свята земля, чому вона і для них являється святинею. Ці розмови не минули марно ні для кого із них. Салладін часто розмірковував, питав своїх друзів: як так може бути що така невірна релігія породила таку достойну людину. Річард теж з великою пошаною ставився до Салладіна. Інтересні і іх особисті відносини, достоїнство проявлялось у них. Коли Салладін побачив, що під Річардом вбили коня і він пішо б’ється у завзятій боротьбі то повелів згодом після закінчення битви привести і подарувати йому свого білого коня. Ще якось сталася така важлива подія що Річард зненацька захворів на полю бою. В усій цій боротьбі, в усьому цьому завзятті і крові - криках і стогонах він зрозумів що не можна таким способом шукати вище. Накал одкровення виявився для нього настільки сильним, що тіло не витримало. Зненацька почалася гарячка, висока температура. Салладін наказав своїм воїнам припинити бій. Послав до нього свого особистого лікаря, фрукти. І якось в таких по суті жорстоких умовах вони все таки виявили, зуміли побачити щось важливе, проявити милосердя один до одного, зрозуміти що прагне інша людина, побачити право кожної людини.

Пасха

Що символізує це Світле Свято? Вся природа зимою завмирає, віддихає, оновлюється. Земля очищується, як і все суще в природі. Хрещення. Творець посилає в цей день посил енергій для очищення вод по всій Землі. Згодом ця вода з дивовижними властивостями просочується, напоює землю. Повітря теж очищується, але з більш тривалим періодом і в свій строк. Приходить весна, пробудження природи. І це свято символізує воскресіння природи через одвічні цикли завмирання і пробудження... Та не тільки. Більш як дві тисячі років тому приходив до нас Учитель Праведності. З Благою Вістю, як символ Чистої Любові - мрії про щастя. Та видно трудно було пробудити душі людські. Всі хто були присутні в момент розпяття, зазнали глибокого потрясіння. В цей момент проходила велика трансформація в душах людей. Це був височайший миг, що дав шанс людям. І Воскресіння, спасіння життя во ім’я Любові. Спас тоді Отець Сина. І Воскресіння стало символом. Що Світло сильніше за Тьму. І Любов сильніша за смерть.

Біг

Я люблю бігати. Тіло легке тоді. Рухатись, відчувати себе живим, проявляти себе це його радість. Ти довіряєш тілу, трохи відсторонюєшся від нього, ти можеш щось утвержувати кожним кроком, через біг, через кожне торкання землі стопою. Навіть не думкою. Якоюсь своєю силою, що як потік крові який доходить до найменших клітин. Це вже згодом я так навчився. На початку це все у мене йшло деколи через несподіванки. Було колись я зимою біг в одних шортах. Більше години бігу і уже околиці сусіднього міста. Я зупинився на пагорбі, оглядав. Подивувався що так далеко забіг. Занепокоівся. Далеко. Я ж без одягу. Спокій відразу випарувався. Тіло почало замерзати. Розвернувшись я побіг назад. Відчував як руки, плечі, ноги уже холодні. Все обпікає морозом. Автомобілі проїжджали мимо, та я не хотів спиняти.Почав працювати з серцем, уявляв як сильні потоки крові з шумом проходять по судинам. Поволі тепло повернулося в ноги, груди. Ніяк не вдавалося нагріти руки. Від ліктів і до пальців - кров майже не доходила. Пришвидшив темп, до граничного, аби не збити дихання. Недалеко і місто. Рішив спинитися. розтерти руки. Відчуваю щось не гаразд із серцем. Ще мить і воно зупинилось. Ще стояв, не падав. Не хочу лицем - в холодний сніг. Збережіть життя, попросив подумки. Це відчуття - коли серце не б’ється, а ти ще живий незгіднмй. Скільки пройшло? Всього кілька секунд. Забилось. Дуже багато тоді в мені появилось. Терпіння. Побіг знову, вибрав максимально щадящий темп. Ось і місто, ось і дім. Заходжу. Ще пробую їм усміхатися, та усмішка виходить як в осяянного чудовиська. Купіть мені молока, хочу гарячого молока. Не великий пан, собі купиш і сам. Сміюсь разом із ними. Обходжусь гарячим чаєм. Думаю. Зрозумів, що допустив страх. Неможна. Більше я страху не допускав. Не кинув біг. Літом, перед самим сходом сонця, коли легкий вітерець огортає тебе. Тиша усюди, ще зорі. Але край неба уже рожевіє. Хмарки забарвлюються в рожеве, ось і синь неба проступає. Це милість Божа в таких маленьких проявах життя.

Тюльпани, голуб, і слабе немовля

День був ясний, сонячний. Голубе небо на всю ширину. День являв свято, свято природи. Все живе раділо, тішилось, весна. Тільки звідки в мене важкість така, що так незримо стисло мене? Що зі мною? Що це за відчуття втрати невимовної? Неможливо робити свої буденні діла, щось повертає мене з силою до того незвичного почуття. Воно вимагає якогось вирішення, якоїсь дії. Так не знаєш, за що і про що це тобі. Добре, вирішу це своїм способом. Одягаю кросівки, легкий спортивний одяг. Рішаю побігти до мами, по дорозі все обдумаю. Це у Яворові, туди мені бігти більше двох годин. Не зупинятись, не відпочивати, все вперед і вперед. Приходять думки, я їх не проганяю. Яворів, ми тоді жили там. Тоді було важко усім, багато людей голодувало. Марія розказувала потім увечері, привела мати в садочок дитину, а дитина хвора. Ви тільки догляньте за нею, як не піду на роботу виженуть. Згодом у дитини почалася температура, а близько обіду конвульсії. Я була у білому халаті, завернула дитину у одіяльце і вибігла на вулицю. Назустріч машина, вона ж стала посередині дороги загородивши шлях. Водій не хотів спинятись, наїжджав на неї, потім вдарив по гальмам. Машина злегка стукнула по коліні і зупинилась. До лікарні - швидко! Водій уже не сперечався, рвонув з місця, весь білий. Дитину тоді спасли. Потім стало важко, уже не до думок було. Сил уже нема, і небо, таке голубе, і щось взметнулось в мені в верх. Білий птах у небі, високо-високо. І раптом відчув як у грудях щось залопотіло крильми, як птах у клітці. Знов піднімаю голову до неба, птах застиг у одній точці. Подумки відпускаю птаха в вись і виривається він. Нічого не думаю, не можу це зрозуміти. Тільки ми відчули один одного. Коли вже вбіг до міста, сили знов оставили мене. Тільки й бачу як несе мене від одної сторони вулиці до другої. Бачу людей, сторонюсь проїжджаючої машини, чую запах квітів, город засаджений тюльпанами, вітер хилить всі квіти то в одну сторону, то в другу. І знов чую аромат, легкий подих вітру у грудях, зі сторони в сторону. Відпочив я у мами. Причини цієї тяжесті, цієї невимовноі втрати я не виявив. Вона поволі замістилась через цей біг силою.

Чадра на обличчі

Це разюче кидається в очі на вулицях європейських міст, в навчальних аудиторіях університетів багатьох країн. Це незвично, це виглядає ніби щось із давнини прийшло з своїми правами. Незаперечними. Християнська культура західної цивілізації ставить себе вище. Та даремно. Тут би дякувати треба мусульманкам. Чоловіки правильно зрозуміли це німе послання. І занепокоїлись. Адже так і їхні жінки можуть захотіти стати вільними, з власними поглядами. Вони можуть поставити бар’єр перед поглядами, що вони не бажають приймати. Вони можуть стати строгими. Це знов щось заново відкриває людині, що існує таїнство. Що існує природнє бажання захистити свою свободу, свободу від нав’язливого посягання на тебе. Це рішуча незгода з тим що несе західна цивілізація. Вони не погодяться, не погодяться обидві цивілізації одна з одною. Одна буде захищати свої нудистські права, одностатеві шлюби - друга строгість і намагання захистити жінку.

Брянські ліси

На переддипломній практиці мені пощастило попрацювати кілька місяців у Брянській області, обіздити всі Брянські ліси. Ми, ми це групка студентів і викладачів, всього кілька чоловік восстанавлювали астрономічні координати геодезичних пунктів. По Сонцю, по Полярній, по Місяцю. У день і в ночі. Астрономія завжди мене цікавила, як побудовано Світ, що таке сингулярність, квазари, пульсари, що таке час, що це за світ елементарних часток, ентропія. як це зв’язано з часом, чому в найменшій частинці може зберігатися сила, що здатна розрушити весь Всесвіт і що не дає змогу це зробити, які розміри Всесвіту і що там далі за кінцем, за границею Всесвіту? Хто ще живе у Світі, як вони думають, як живуть? Уявляв свої моделі Всесвіту, свої ідеї мав як це все побудовано, звичайно без всякого опертя на математику. Ми мали там можливість інколи про все це поговорити. Та запам’яталась мені ця практика зовсім іншим. Помятаю кілька разів ми натрапляли на кинуті села. Забиті навхрест вікна, забиті навхрест двері. Навколо ліси. Ми ходили, обдивлялись, нічого не торкались, відчували що біда заставила людей покинути село. Це відчуття було гостре, І тоді ми покидали село. Зупинялись просто посеред лісу, набирали води із глибоких дорожніх ритвин, готували вечерю і готовились до ночліга. Все літо в беззупинній роботі. Палатки, комарі, пологи на розкладушках. Людей майже не бачили. Робота по окраінах сіл, як правило біля лісу. У села і не заїжджали. Швидко виконати роботу, і знову через ліс. Пізніш уже, коли стало трохи вільного часу, почали заїжджати у села, цікавитись як живуть люди. І дуже вразило мене тоді, розорені колгоспи, якийсь безісходний погляд у людей, дуже добрі лиця, м’які, терплячі, тихі і мирні, та позначені чомусь зневірою.

Знаки, символи, язики. Пустити на торгівлю

Минулого літа я мав радість побувати у Києві. Нам подарували таку можливість. Хтось благодійний. Нате, побувайте у Києві, відвідайте всі святі місця, відвідайте те що почитаєте. Був високий автобус, таких я раніше і не бачив ніколи. І ми позіхали на кілька днів. Я був в стані якогось благоговійного чекання і уваги. Все лягало на душу, кожна подія, кожне слово, кожен образ що сприймало око. Установився якийсь спокій, і... повна одинокість. Першою ми відвідали Києво-Печерську-Лавру. За вхід довелося платити. За зйомку, можливість фотографувати при вході в один з храмів Лаври - окрема плата. Це велетенська територія. Безліч Храмів. Ми прислухувались в тиші Храмів, старались щось відчути там, щось зрозуміти. А в одному порожньому Храмі нам позволили заспівати. Наш хор став під сам центральний купол, і заспівав. Останній такт в одному пориві як одне слово луна повторила ще раз. Почали звідкись збігатися люди, та ми пішли далі. Вражень було багато, але ніщо не губилось, не втратилось і не заважало один одному. Печери, люди довкіл. І знов Храми. Я зіткнувся при в ході в Храм з велетенського зросту чоловіком, одітим в одяг служителя. Поглянув у лице - усмішка. Зробив крок назад, теж усміхнувся. Ми ще в водночас кивнули один одному. Здивувався як можна багато виразити без слів. Плавали також на пароплаві, священик наш сказав - хай поплавають, адже ніхто з них ніколи його не бачив. Так і в метро катались по тій же причині. І звичайно купалися у Дніпрі. Без цього ніяк. Потім знов Храми. Велетенський комплекс перед нами. Знов заплатили за вхід. Оглянули внутрішні простори дворів. Підходимо до дверей Храму, там... плати. Ніхто нікому ні про що не говорив. Цей Храм був для нас святинею. Мовчали усі, розгублено. Потім мовчки розвернулись усі і пішли геть. Був ще один Храм для мене важливим. Там була Варвара і Катерина. Ми прикладались до скла ( до мощів ). Коли черга надійшла до мене я просто поклав долоню і слухав. Відчув як сильна хвиля пройшла по руці, по плечі, по серці, по лівій половині тіла. Потім підійшов ближче до входу, там стояли столи з різною утварью. Продавались книги, продавались благовонія, продавались образки. Микола-Угодник, ціла стопка. Зверху прибита ціна - стльки то. Марія Мати - стільки то. Варвара - стільки то. Стопка образків Ісуса. Зверху листочок,і два слова - на торгівлю.

Екзамени

Була фаза навчання, якийсь період осмислення, намагання зрозуміти нові ідеї, знов навчання і знов осмислення. Нам було інтересно бо таке можна було прочитати лише в дуже рідких книгах. Ми намагались зрозуміти що таке релігії. Як це співвіднести з життям. Що вложено в людину, який іі потенціал. Той, хто вчив - Ігор Степанович, розказував нам дуже багато цікавих речей. Поет - він вчив визначати границі аури, частоту вібрацій, хворе місце у тілі, як провести духовну енергію - передати іншій людині. А також що таке поезія, що таке істинні цінності, як розпізнати що за людина стоіть перед тобою, як це коли в ауру твою стукає інша людина, за п’ятсот кілометрів від тебе. Шукають тебе по всіх усюдах. А він винувато усміхається перед нами - посеред лекції у Львові: знов в ауру йде Людмила, і називає фамілію телеведучої із Києва. І так поспіль, кілька днів підряд. Так він тоді змушений був перервати лекції і поїхати до Києва. А ми мали радість згодом зробити запис телевізійної передачі. І хоч це був лише магнітофонний касетний запис - які ми були щасливі. Згодом він відійшов від цього виявлення життя. Тільки Книга. Книга і духовна поезія. І церква. Йому дуже бракує зараз, цього іншого Ігора, того молодого Ігора. Коли міг руками зупиняти хмари, коли міг відвести бурю поза місто. Та... екзамени. Ми принесли тексти, книги, альбоми - це завертали у папір. Ігор Степанович високо піднімав одну з книг угору, і навмання із списку виголосивши фамілію: опиши при всіх духовну цінність книги, культурну що вона собою являє. Потім розгортали книгу, зачитували автора, порівнювали сказане. Відмінно. Слідуючий - якийсь загорнутий текст. Говори. Той розказує що перед ним. Провіряєм. П’ять. Ще названа фамілія, знов привселюдна провірка - п’ять. Далі, п’ять, п’ять, п’ять. Ми бачимо - що він не такий як завжди. Якась ніжність проступає крізь обличчя, щось настільки любляче, настільки чуйне до нас що це відчувається майже фізично. Игорь, что же вы делаете, как же так можна, как же так одни пять? Промовляє до нього та що помагає. Здається що дві четвірки з усього списку він поставив. Тільки й запам’яталась тоді, невимовна ніжність, усмішка і така доброта на лиці що й не бачив такої ніколи.

Правдива казка

Як і кожного вечора тато прийшов укласти Віроньку спати, як і кожного вечора дівчинка попросила розповісти казку. Що тобі прочитати, може " Як ще звірі вміли говорити", а може про Настеньку і Чудовисько про аленьку полум’яну квітку? Та ні тату. Хоч ви дорослі про все, ну про все - все на світі знаєте, ця казка про аленьку квіточку не для нас. Це для вас дорослих написано. Хоч ви не можете по другому іі прочитати як читаючи нам. Ти сам придумай казку, сам мені розкажи. Тато трохи спітнів, задумався. Потім усміхнувшись весело показав поглядом на ікону: а ти в Миколая попроси. На іконі було зображено не земне місто із високими шпилями і храмами що здіймались під самі хмари. Зелені квітучі пагорби сходили трохи до низу. На одному з пагорбів стояв чоловік з перехрещеними ризами. Дівчинка запитально глянула на Миколая, той кивнув головою. Бачучи що дочечка з цікавістю перевела свій погляд і всю свою увагу на ікону, тато полегшено зітхнув і тихенько вийшов з кімнати. Чоловік з перехрещеними ризами зійшов з пагорба і наблизився до краю картини. Доброго вечора тобі Віронько. Що ти хочеш знати? Я тобі можу розповісти і казку. Тобі часто сняться сни які ти не завжди можеш зрозуміти. А може ти хочеш знати щось інше? Ти розкажи мені Миколаю, чому в нас так довго немає сонця. Чому більше місяця у нас дощі і дощі кожного дня. Чому увесь час так пасмурно? Миколай усміхнувся. Це залежить від людей. От пам’ятаєш як ти говорила гарні слова квіточкі і вона тоді починала дивно пахнути і навіть поверталася трішки до тебе. Вона чула тебе, по своєму усміхалась до тебе. А дощі... У людей дуже змерзли душі. І навіть літо не може відігріти їх. Їхня зневіра підіймається високо до неба, викликаючи глибокий сум у нього, і тоді падають дощі. Ну що ж. Добрих снів тобі Віро. До наступного разу.

Дуже коротка історія

Вона була ненавмисне почута по дорозі на роботу. Ми йшли з однаковою швидкістю в одному напрямі. Ще був молодий хлопчина школяр і батько що вів дитину до школи. Батько кілька разів запитував про успіхи в одному предметі, син - школяр уміло переводив розмову на іншу тему. Батько м’яко і настійно переводив запитання знов про оцінку. Це в них получалася як гра, та батько все ж настояв на свому. Не маючи уже як захищатись син зробив останню спробу - довірливим спокійним тоном: та ти знаєш яка у нас вчителька? Батько уже зрозумів і за успіхи і за оцінку. Я не буду зараз провіряти твого щоденника, але якщо ти ще раз принесеш двійку, і щось будеш говорити ще й за вчительку... Далі було просто мовчання. Мені сподобався цей батько.

Коротка історія про Давида

Давид отримав поразку в одному із боїв. Він повернувся до міста. Багато відхилилися через це від нього. Друзі, що були прихильні в час перемог, обставини повернулись проти нього. Пригнічений він ішов по вулиці замислившись. Кілька воїнів, які ніколи не відступали, і зараз були з ним, йшли поряд. По іншій стороні вулиці йшов собі чоловік і викрикував образливі слова в сторону Давида. Так і поки була та вулиця,так і чулися ці вигуки. По одному знаку Давида з цим би було покінчено, воїни вже брались за рукоять меча, та Давид якимсь болючим поглядом зупинив їх, відвернувся від того чоловіка і йшов собі далі. Потім, через роки, Давид помирав. Життя проходило перед ним ще раз, яскраво відкрившись, показавши за кілька коротких секунд все що було з ним. Він здивувався на цей епізод - Боже що я зробив тому чоловікові що він мене так обзивав. Відомо що ця ситуація не лишилась без відповіді, без цього запитання що мимоволі вирвалось у Давида. Та відповідь прийшла, до того чоловіка, уже після смерті Давида. Здається що це не таке уже й важливе, та ні, напевно кожна мить прожита людиною важлива для вічності, як ти іі проживеш.

Таємничі двері (Вільний переказ колись дуже давно, кілька десять років, прочитаної ідеї)

Молодий чоловік ішов швидким рішучим кроком. Це не був поспіх, ні. Сила, завзяття, просвічувались крізь його лице, впевненість і активне , проявлене в його свобідних рухах ніби вимовлене слово - нарешті. Це захист дисертаціі. Він бачив як може розвернути і представити перед колегами свою роботу. Як все уложилось в його умі, як все об’єдналось в сотвореному центрі, проте готове в мить розвернутись, висвітлити, збільшити, акцентувати щось важливе, якусь доказову деталь. Пройтись паралельними шляхами, показати можливі варіанти, а потім знов звести все до єдиної ідеї. Завжди жвава вулиця гомоніла ріноманітними голосами: людей, якогось постійного індустріального гулу, клаксонів автомобілів. Він  весело сприймав усе, навіть тихі пориви вітру і шелест листя на тополях. Запахи, світло що неслося крізь листя і кидало своі розсипи на асфальт... І тут він побачив. Це було виявом його внутрішнього глибокого очікування. Спокійної впевненості і відкритості перед новим, перед невідомим. Він щось роблячи, даже трудне, але дуже важливе для нього, говорив - це тільки двері, двері які я маю відкрити. І він подумки відкривав ці двері і входив. Так завжди починалася нова робота. Щось сотворилося із його думок, його мрій, та працелюбності веселої. Прямо перед собою, просто посеред вулиці він побачив двері. Білі двері із світла. Проте вони мали ручку і туди можна було ввійти... Що робити? А якже дисертація. Я ж два роки працював. Зайду опісля, повертаючи назад, адже це що я зробив - це відкриття це дуже важливо. Стрімко проносились його думки. Давнє хвилювання піднялося десь із глибини грудей, не стало думок, лише тиша і відчуття що буде. Пройдеш далі, захистиш дисертацію,.. станеш вченим, буде слава. Але дверей ти ніколи уже цих не побачиш. Те саме відчуття говорило далі - відкриєш двері - там новий світ, там те що ти очікував у мріях саме дивне, саме незбагненне, саме очікуване. Він повільно з трепетом відкриває двері, хай буде так, і входить... у своє нове, омріяне майбутнє.

Без назви

Були дні, що минули уже, дні відчаю.
Потрібно було захистити дім, сім’ю, дружину, дітей.
Кожного дня шукав роботу, на велисопеді обіздив весь район, гроші скінчились.
Я кожного дня молився до Матері Марії. Читав Розарій. Бачив сни деколи про те що має статись невдовзі. Сни підказки як краще зрозуміти те що прийде. А ще мама моя. Про неї теж бачив сни, напередодні, коли вона захворіла. Прийняв Рейкі, віддав всі гроші що були у домі, почав щодня працювати. В тій мірі що зміг. Мама ізцілилась, для того ми з нею поміняли весь образ життя. Прийшла і робота, будівництво Храму. Я дуже люблю те, що прийшло, я мушу вчитися на ходу новому. Приходиться багато думати. У світі налічується більше 5000 тисяч послань Матері Марії. У церквах вони не читаються. Чому? Я часто задавав собі таке питання. Намагався зрозуміти, що в цих посланнях, чому церква не приймає. Потім прийшли до мене книги Ісуса Хреста. Хтось із мого дому відніс книги у церкву, скажіть, що це. Там сказали книги спалити. Книги не спалили, їх порвали. Я все зібрав, була зима, переховував якийсь час у лісі, поза домом. Я ні разу ні на кого не крикнув, не гнівався. Любов що була у книгах, заборонила мені гніватись. Було що за книги і з роботи виганяли - стань православним. Дуже поволі, ситуація помінялась. Помінялась усюди. У домі. Та людина, що рвала книги, навпаки помогла мені купити компютер, щоб я міг учитись, читати нові послання. Щось помінялось всюди. Я бачу намагання людей просто захистити підтримати один одного, зрозуміти. Без слів. Просто помогти. І ще, я щасливий що можу читати книги Ісуса Хреста, що можу вчитись. Що прийдуть зміни у світ. І зла не стане.

Рауль Валенберг

Серед інших людей, подібних до нього, він виділився - став легендою, як став легендою молодий юнак у білій сорочці з кольоровими прапорцями на площі Тянь Ань Минь. Буває що і 15 хвилин відваги вводять у вічність, і ніхто не знає чому це так, чому він перетворюється на легенду. Дуже багато сплелось подій, людей, вчинків навколо Рауля. Вплив його, навіть через стільки років - вражаючий, як світло що просвічує наскрізь. На фотографіях у нього смутне і надхнене лице. Молодий чоловік, нащадок династії Валенбергів з Швеції, з багатьма талантами, знайшов своє призначення у часи війни. Кожна історія спасіння розкриває глибину особистості тих, хто жертвував собою во імя збереження життя другої людини... У липні 1944 року Валенберг був призначений першим секретарем Шведського представництва в Будапешті. Венгрія. Це місто було відносно спокійне і мирне, як на війну. Але ситуація стала катастрофічною починаючи з 1944 року - після нациськоії окупації. Торкнулося це євреїв. За короткий термін 435000 євреїв було депортовано в концентраційні табори - в основному в Освенцім. Здавалося що доля їхня уже вирішена, і нема сили що може порятувати їх. Та і один у полі - воїн. І один може поставити бар’єр, сказати ні, діяти з великою силою, запалити інших, поставити хвилю проти хвилі. Користуючись статусом дипломата, разом із співробітниками посольства він прийняв активну участь у спасінні людей. Він видавав охоронні паспорта євреям, як шведським громадянам що очікували репатріації. Створив цілу організацію що помагала йому у роботі. Друкували паспорти, забезпечували людей одягом, їжею житлом. Всю потугу, свого роду, власним коштом він купляв будинки для людей, для сховища, для тих хто уже не мав де жити. Йому вдалось шляхом погроз покарання за воєнні злочини переконати деяких німецьких генералів не виконувати накази Гітлера по вивозу євреів в табори смерті. Був один момент, на березі Голубого Дунаю, у місячному світлі, спалахнуло світло над головою, німб як на іконах - розказує співробітниця посольства. Це було незадовго перед приходом радянських військ. Владу на короткий час перехопили " перехрещенні стріли" – венгерська профашиська організація. Вони ввели терор, безчиствували, вбивали людей прямо на вулиці, топили в Дунаі. Валенберг пішов на берег Дунаю припинити вбивства і це неймовірно але він досягся успіху. Вона розказувала як все це відбувалось, як він ходив серед них - безстрашно, забороняючи стріляти, стрімкий, незворушно, з волею. І тоді спалахнуло сяйво. Вона розказувала що більше ніколи в житті вона не відчула уже таких сильних почуттів як тоді на ріці. Розказує Пер Ангер. Що до останнього моменту він робив спроби порятувати людей. Навіть коли уже здавалося безнадійно, і іх уже підвозили до самої границі. Рауль їхав за цими людьми, розказує Пер. А ще у нього була чорна книга. І по дорозі до залізничного вокзалу він раптом зупинився і закричав фашистам по німецькі " Як ви смієте забирати цих людей, вони всі під нашим захистом. Всі у кого є шведські паспорта повертаються назад. Залізайте в грузовик. І тут він відкриває свою чорну книгу і починає викрикувати фамілії, швидко як із кулемета. Люди здогадались в чому діло і ті хто ще міг стояти на ногах почали забиратися в його грузовик, неважно, називав він його фамілію чи ні. І він повіз іх, масу народу назад, у Будапешт. І по дорозі назад Пер питає його Рауль, я і не знав що у нас є така книга, такий список. А Рауль розсміявшись як безумний і говорить , я тобі покажу іі коли ми закінчим, і відкриває книгу, а там, ні єдиної фамілії, нічого." Невідомо, скільки людей було ним порятовано, історики вказують на цифру сто тисяч. Та тут щось інше. Як свічечка що запалює інші свічечки, як камертон що звучить вірним тоном, як порушена гладь води що гонить хвилю до самого берега, так він впливав на інших людей. Ніхто не оставався безучасним в його присутності. Не можна до кінця все зрозуміти зводячи лише до труб Дахау чи Освєнціма. Остається ще Гулаг, Тайшетлаг, Соловки. Мало було людей що насмілювались не погодитись із цією владою. Зручно було нічого не бачити. Отже що було далі. Трудно це зрозуміти. Коли Радянські війська ввійшли в місто за Валенбергом прийшли два солдата щоб провести його на зустріч з командуючим 2-м Украінським фронтом Маліновським. Напевне він відчув загрозу і ідучи до машини сказав: не знаю хто я - гість чи полонений. Трудно зрозуміти чому Валенберга арештували. Можливо вони не могли уявити собі що шведський громадянин залишив свій дім, свою родину щоб їхати в Будапешт і помагати людям. Можливо вони перестали розуміти значення деяких слів і вважали його діяльність лише прикриттям чогось іншого? Всі намагання прояснити все це у наш час, зрозуміти, адже були відкриті архіви і багато таємного колись уже стало відомим, більше похоже на оправдовування. Та і зараз немає розуміння, ясності. У лютому 1957 року Радянська сторона признала що Валенберг був арештований і вивезений в Москву, де і помер від інфаркта 17 липня 1947 року. У наш час відкрили давні архіви під час вивчення яких дослідники уяснили собі що існує можливість того що Раль Валенберг ще був живий довший час. Та багато важливих документів уже просто не існує. Це не можна зрозуміти так просто. Не можна уже так як колись прославляти перемогу у війні і наміренно не замічати власних концентраційних таборів, що теж існували... Швеція не оставалася безучасною до долі Валенберга, та на всі запити отримували відповідь що інша сторона нічого не знає. Світ не остався безучасним до Рауля Валенберга. 26 листопада 1963 року Яд Вашем удостоїв його званням Праведника Народів Світу. Його мати відказалась отримувати нагороду замість сина, так як вірила що він ще живий. І тільки після іі смерті в 1979 році на Алеї Праведників в Яд Вашем було посаджене дерево в честь його.