Тобі скорилася – ось, білий прапор...бачиш?

Свою весну твоєю називаю...

Та за любов мене ти не пробачиш.

Я ж через неї вже давно страждаю.

Немає страху. Та не звикла я

Пихато промовляти: „Я кохаю!”

Лиш шепочу при зустрічі ім’я,

Під вії оченята все ховаю...

А якщо раптом ти побачиш сни,

Що я намріяла про нас з тобою, любий,

Чи зможеш відвернутись від весни?

Чи знов у димі всі надії згубиш?

Я намагалася тебе завоювати:

І військом йшла вперед, в атаку, в бій...

Та до поразок треба всім звикати,

Мені ж звикати, що ти вже - не мій.

З краплин надій знов серце не складеш...

З уламків мрій – лиш самота чекання...

А ти, коханий, ти чекаєш теж?

...Та ти ніколи не повіриш у кохання.